хвальону», «вино козир»; іноді пошепки, але виразно прокочується лайка.
По темних кутках сплять.
Щось тихо застукало з вулиці в вікно. Андрій встав, положив карти, прошепотів «без мене грайте» і підійшов до вікна. Якась темна жіноча постать, освічена світлом одного з двох на ціле місто лихтарів (другий біля поліції), стояла, нахиливши голову.
— Ти, Мотре? — одчиняючи злегка вікно, прошепотів Андрій.
Постать підняла голову, трохи розмотала товсту хустку і на Андрія глянули великі, глибокі Мотрині очі.
— Я. На!..
Андрій простягнув руку крізь ґрати і взяв невеличкий клуночок.
— Там десяток пиріжків і курка, — додала Мотря.
— Добре… Чого вчора не прийшла?
— Ти сердишся?
— Я питаю, чого вчора не прийшла, — сухо прошепотів Андрій.
— Не можна було.
— Не бреши!
— Ну от, «не бреши»! Батька не було до півночі, дитина сама, а я оце побігла б до тебе
— Де ж батько був?
— На «роботі»
— Де?
— Розбили лавку старого Хаїма. Знаєш?
— Знаю. Багато?
— Рублів на п'ятдесят, казали. Ілько насилу вніс лантух.
— А! Он що? Хм… — злісно всміхнувся Андрій. — Там були Ілля Іванович! Ну, тепер я знаю…
Мотря мовчки нахилила голову.
— Може, не пускали Ілля Іванович? Вони ж теж
