спітнілі, червоні лиця; смерділо потом, чобітьми, махоркою.
— А! Ілько! — почулося з-за одного столу, занятого якимись парубками в піджаках і червоних сорочках. — Іди до нас!
Ілько обдививсь навкруги й сів коло якогось дядька, що вже був п'яний і щось співав разом з другим дядьком; той сидів проти нього й щохвилини перепиняв пісню гикавкою. Між ними сиділа якась жінка, твереза, гарно одягнена, й сумно, безнадійно поглядала на дядьків.
— Мошку! — гукнув Ілько.
Від стойки одскочив жвавий, маленький єврейчик і, шльопаючи кальошами, підбіг до столу.
— Пару пива!
— І більше нічево?
— Нічого…
Через хвилину холодне пиво стояло перд Ільком. Випивши жадібно підряд три шклянки, Ілько втерся, сумно схилив голову на руку й задумався.
— «За-аблістє-е-ела зорька-а-а»… — почув він коло себе й повернув голову до дядька.
— Семене! Та побійся ж бога! — благаючи, заговорила жінка. — Поїдем додому… Коні ж морені стоять. Куме! Хоч ви вже згляньтеся!
Кум тільки гикнув, замовк і безсило схилив голову на стіл.
— Жінко! — миролюбно заговорив Семен, ловлячи руками пляшку, — і ти… і… я… Випий!..
— Та бог з тобою! Не хочу… Поїдем… коні ж морені.
— Коні? І ко-о-ні постоять… «За-а-блістє-е-ела зоо-рь-ка-а-а»…
— За-а… — гикнув кум і підняв голову.
— Ну, що ти в світі божому будеш робити? — трохи не плачучи, здвигнула плечима жінка.
