Ілько підняв голову, хотів щось сказать і… знов похиливсь
— Страшно жалко… — наче думала вголос Мотря. — Подумаю: кинуть Андрія — я вже думала багато вчора — так якось зовсім і жить не хочеться… І тебе жалко… Якби можна за двох вийти! — засміялась вона і зараз же сумно замислилась.
— А ти ще подумай, — проговорив тихо Ілько і глянув на неї.
— Я сама так думаю.
— А коли скажеш?
— Коли?.. Коли?.. Ій-богу, не знаю. Андрієві обіщалась у четвер… скажу тобі в середу… Добре? Ти ж не сердишся на мене? Га? — ласкаво заглянула вона в вічі й прихилилась до нього.
— Чого ж сердитись? — усміхнувся Ілько й тихо обняв її, притуливши щільно-щільно, до болю, — до себе.
— Не тули так… — прошепотіла Мотря, зчервонівши трохи.
— Чого? — нахилився він до неї. — Може ж більше не прийдеться… Здається, задавив би тебе!..
Мотря зідхнула, одкинула голову, подумала і, палко обнявши, стала цілувати в губи, в очі, щоку, найлюбіше місце над чорним, м'яким вусом.
— Не підеш за Андрія? Не підеш? — шепотів Ілько.
— Не знаю, не знаю! Я не знаю, за кого я піду. Обніми, обніми мене!.. Прощай, мій хороший, мій гарний… Обніми…
Гучно було в пивний у Мошка, як увійшов туді Ілько. Долі валялись лушпайки з огірків, кісточки з риби, стояли калюжі пива: круг столів сиділи п'яні,
