— Що ти казав?
— Я кажу, щоб ти не виходила зовсім заміж.
— Не виходить зовсім? — сумно усміхнулась вона. — Не можу, Ільку, їй-богу, не можу. Дитина росте, треба батька… Та й самій… Ну, хіба ж це добре, що я бігаю до тебе, що він мене б'є раз-у-раз… Ні, рішила, так і буде. А тобі ж хіба що?
— Та так… — нахилився знов Ілько — якось… Чорт його зна… думаю про це… і якось, знаєш, скучно… Буде скучно без тебе.
— Та й мені: ось дивлюсь не тебе, теж якось скучно…
Замовкли знов. Тихо було в садку. Сонце ледве пробивалось крізь листя і грало на коліні в Ілька; цвірінькали й бились горобці на вишнях, та за тином по вулиці йшли люди до церкви.
— А за мене пішла б? — ніяково всміхаючись і старанно перепиняючи червоненькій козявці дорогу, тихо спитав Ілько.
— За тебе? — наче сподіваючись цього питання й дивлячись на козявку, що зашамоталась і полізла вліво, перепитала Мотря. — За тебе? А Андрій же як?
— А Андрієві можна дать одкоша.
— Та буде так, як учора?
— Ну! — підняв голову Ілько і махнув паличкою. Козявка покрутила вусиками, повернула вбік, перлізла стежку і сховалася в траві.
— Ну, що ж «ну»! — всміхнулась Мотря, переводячи очі з козявки на Ілька.
— А то «ну», що тепер не дам бить тебе… Учора то він мав право, а тепер би… вже… Та побачила б!
— Ех, Ільку, Ільку, — захитала головою Мотря, — бачила я вже вчора… Підожди, не перебивай. Я вчора умисне прибігла до тебе, хотілось ще раз спробувати тебе… І що ж побачила? Ти не зміг піти проти Андрія.
— Та то ж, кажу, вчора, а тепер хай би посунувся!
