Ілько нічого не одказав і мовчки, замислено став дивитись кудись через тин. На серці щось страшенно боліло й нудно-нудно стало.
— Так он як! — дивлячись на неї, знов криво всміхнувся він і знов одвернувся.
— А так… — теж криво всміхаючись, прошепотіла Мотря й зупинила свій погляд на ньому.
«Так он що?.. Заміж за Андрія! — крутилось із тяжким щемлінням у Ілька. — Це, значить, прощайся вже з нею, прощайся з тими тихими, любими вечорами, з тими милими розмовами, прощайся з рідною єдиною людиною, з цим струнким, гнучким станом, палкими губами, глибокими очима, з цими гарними, дорогими, чудовими очима»… Ці думи не мислив він, не висловлював, не складав їх, — метнулись вони в нього з цим щемлінням, з цим якимсь чудно-тяжким чуттям. Він знов глянув на неї, придивився й почув, які стали далекі й дорогі любі, хороші, ці такі знайомі йому брови, губи палкії, очі чудові.
А Мотря все дивилась на нього і теж прислухалась: щось давило-щеміло на серці. І хотілось їй, дуже хотілось обнять його, пригорнуться, замерти коло дужої руки його, заглянути в вічі й дивиться-дивиться на чудову красу його, на чорнії брови, в карії очі. І почувала вона, як боляче холонуло у неї в грудях з самої думки, що не прийдеться їй більш цілувать його, цілувать найлюбіше місце, що одтінялось чорним вусом; не прийдеться більш дратувать-розпалять палким поцілунком і любувати, як зачервоніється злегка лице його, як краса його ще виразніш, ще дужче стане перед нею й захвилює, захопить і її…
— А ти не виходь заміж, — тихо промовив Ілько, колупаючи паличкою стежку, що йшла понад призьбою. Мотря одвела свій погляд, зідхнула й, хоча чула його слова, але, не встигши визволитись від впливу своїх думок, перепитала:
