— За що?
— А за те, що… тоді…
— Ну, от! — знов усміхнувся Ілько, нахиливши голову й розглядаючи чобіт. — Хіба ж це первина?
— Ну? А справді не сердишся? Га? — заглядаючи в вічі й якось тепло-ласкаво дивлячись на нього, спитала Мотря.
— Та й чудна! — підняв голову Ілько, — говорю ні, то й ні… Чого це ти так убралась: кохточка, нова спідниця… ху ти!
— А тебе ждала, ха-ха-ха! Ні, їй-богу, думала тебе побачить… Та чого стоїш там, перелазь та гайда в садок.
— Ні, треба йти на ярмарок. Андрій дожидає.
— Хіба й ти з ним на «роботу»?
— Атож!
— І підеш таки?
— Та піду ж.
— А може не підеш… Га? А я б тобі щось сказала, розказа-а-ала. Га?
— Ні-ні… Андрій сердиться буде. Пропаде «робота». Мені, положим, вона не по душі, але… обіщав. Прощай!
— Та підожди! — схопила його за рукав Мотря. — Сам каже, що не по душі, і йде… Андрій собі знайде, а ти посидь зо мною. Батька нема, на біржі. А Андрій знайде…
— Та хто його зна… — почухався Ілько.
— Та перелазь, перелазь! А я щось розкажу хороше-хоро-оше. Ти, їй-богу, Ільку, чудний: самому не по душі, а йдеш. Тебе раз-у-раз уговорить можна, не можеш ти по-своєму зробить. А Андрій — то чорто! А я б щось розказала… Перелазь… Я, їй-богу, скучила за тобою… А цікаве розказала… От побачиш!
Ілько подивився на Мотрю; дивно хороша вона була, хороша, як радість, як молоде, тепле чуття,
