— А що, багато? — підбіг Гришка.
— Єсть. Ти ж позакидай ці пляшки, або я й сам це зроблю… Закинь і ковбасу, а то собаки набіжать і ще розбудять. Ну, гайда! Увечорі приходь до Естерки, там п'ятьорку получиш… А тепер підожди трохи, не йди за мною.
— Андрій Панасович!.. — несміливо й ніяково посміхаючись, промовив Гришка, йдучи за Андрієм, — якби зараз… Сьогодні ж неділя…
— Н-ну! — грізно крикнув Андрій і зупинив сіренькі, гострі свої очі на Гришці, — сказав увечорі… Чого ж ще!
Гришка здвигнув плечима, зігнувся, підождав трохи, подивився на Тараса, всміхнувся й тихо пішов за Андрієм…
А через годину, отовплений великою валкою людей, розхрістаний, блідий, з синіми губами, Тарас з диким одчаєм і сльозами в очах розказував усе урядникові, який поважно й суворо слухав його.
— Це Голуб! Це ніхто, як Андрій! Гайда всі до нього! — заревли декотрі з купи. — Ходім до нього, однімем! Це ж розбій!
І вся валка, з поважним урядником і зігнутим, блідим Тарасом попереду, гучно посунула по головній улиці.
— Куди, Ільку?.. Драстуй! Іш, надів нового піджака та й не пізнає вже…
Ілько повернувся, — коло тину, трохи перехилившись на вулицю, стояла Мотря і, граючи очима, ласкаво всміхалася.
— Не бачив, — підходячи до неї, всміхнувся й Ілько. — Драстуй.
— А може ще й досі сердишся?
