вичка, очерет, ставочок, тінь і… ні душі навкруги. Незабаром підоспів і Гришка; налили, закусили — бесіда ще тепліше, ще щиріше полилась між недавніми приятелями. Налили знов, знов закусили, поговорили; налили по третій, четвертій, п'ятій…
— Ви вже той… звиніть, я трошки, ляжу… Натомився, ходячи, та щось до сну клонить, — примощуючись, промовив після шостої Тарас і вже п'яненько осміхнувся.
— Нічого, нічого… Звісно, наморишся… От хочби, приміром… От сюди лягайте головою, тут наче горбик… А я вже вам договорю таки за свого дядька. Ну, то й пішов він до тої, виходить, барині, його родички. Входить до неї в кімнату, а там уже сидить той, що перепиняв дядька… От преобразіть собі, Тарасе Семеновичу, таку штуку; тут, значить…
Тарас Семенович трохи розплющив очі, мугикнув щось, заплющив знов, ще раз тихо мугикнув і, схиливши голову на лікоть, спокійно й тихо заснув.
— Спить уже, — прошепотів Гришка, що весь час слідкував за ним. Андрій, розповідаючи все таки якусь нісенітницю, вирвав очеретину, облущив її й дуже хльоснув Тараса по пальцях. Той не зворухнувся.
— Ну, йди, стань там і дивись, — повернувся Андрій до Гришки: — як буде хто йти, кашлянеш.
Гришка, весело осміхнувшись і поглядаючи назад, пішов і став на поворотці.
— Що за чорт! Нема! — хапаючись і поглядаючи на Гришку, шепотів Андрій. — І за пазухою нема… Невже брехав… Уб'ю гада! Ну, повертайсь… Щось у цій кишені… зав'язано…
Розірвавши очкур, Андрій налапав щось тверде, схопив з трави ножика й одрізав усю кишеню. З розгорнутої кишені глянули старі бумажки, п'ятирубльовки, десятки і прості срібні карбованці.
