— А от же їй-богу!
— За мої даєте вісімдесят?!
— Даю.
— І зараз гроші?
— І зараз гроші!.. — «Та й дурні ж ці панки, прости господи!» — мовив собі в думці Тарас.
— Значить, я можу зараз і ті волики купить? — радісно скрикнув Андрій. — Господи! Та ні, ви… шуткуєте.
— Ну, от!..
— Гришка, чуєш? Зараз купим ті волики. Ну, спасибі вам, спасибі велике, Тарас… Тарас… звиніть, не знаю, як по батюшкє….
— Семенович.
— Тарас Семенович. Спасибі, їй-богу, виручили. На радощах вип'ю прямо, хоч уже місяця два, як не пив… Зараз же могорича вам, Тарас Семенович… Гришка, біжи в монопольку і таскай сюди півкварти… Підожди… гроші ж на̀… Купиш дві чвертки, — вже пошепки і з виду грізно додав Андрій, — і в одну виллєш із цього слоїка… Чуєш? Не бійсь, це — сонні каплі… На, та бери та̀к, щоб той не бачив. Та гляди, як будеш наливать нам, не налий мені з тої чвертки… Назнач її якнебудь; надірви бумажку, що наліплена, чи що… Іди!.. Та не барись, Гришо! — це вже вголос говорив Андрій. — Купиш там і ковбаски, і палянички… Підожди! Принесеш єто всьо туди на берег за очеретом, ми будем під вербою… Знаєте, усьо таки кактось неприлічно під возом, чи знакомиї какиї помєщики, чи штось такоє… А там нікада нікого не буваєть, не повидять і не так душно, — травичка, ставочок, вербичка, хе-хе-хе!
— Нуда, під вербою, як той казав, і їсться смашніше.
А під вербою, що стояла на березі ставка далеко од водопою, за очеретом, справді було краще: тра-
