між возами, оно вийдьот ближче… А от єто і мої воли… Що, Гришка, напував воли?
— Напував, пане! — схопився Гришка і зняв картуза.
— Пили добре?
— Добре, пане.
— Підкинь же сінця… Ну, що — повернувся Андрій до Тараса, — нічево волики? Тольки куди їм до тих. Ви подивіться на тих… Ви посмотріть. От отцеда лучче видно… Мордочки какиї… Ах ви ж мої!.. Ех! Знаєте, єслі б хто дал січас мінє за мої восімдесят, доложил би десять і купил би! Накажи мене бог, купил би… Только што ж? — не дадуть за мої восімдесят… А тут з дому не взял… Узял на всякиї покупки, та што ж? — за п'ятнадцять рублей не купиш їх! Пойдьом, посмотрите…
— Та чого ви думаєте, що за ваші не дадуть вісімдесят? — розглядаючи воли, промовив Тарас.
— Ха-ха-ха! А бодай вас! — наче розуміючи жарти, добродушно вдарив Андрій по плечу дядька, але зараз же поважніш додав: — Хоча, положим, волики нічево сібє… Тольки ж посмотріть на ті, куди ж єтим!
А ці волики були здорові, ситі, круторогі воли, з міцними, здоровими ногами, з дужими, широкими грудями; «золоті» ж воли були здоровенькі, звичайні волики. Тарас подивився на ті, на ці, пильно глянув на добродушну і навіть дурненьку посмішку Андрієву, постьогав трохи замислено батогом по колесах і промовив:
— А все таки, я думаю, що й за ваші можна дать вісімдесят… Підождіть, що ви смієтесь! То воли хороші, вони таки й лучче цих — що правда, то правда! Але ж і ціна за них лучча! Що луччі вони, то луччі, що й говорить, але ж і ці нічого. Ось ви знаєте що? Не смійтесь, а оддавайте мені ваші волики… Вам ті прийшлись до душі, а мені ці… Га?..
— Та що ви?!
