протягує Сидір Іванич. — Очинь… пе-ре-кра-асно… Що ж… полагається, так полагається
Він потиху складає аркуші, вирівнює їх і мовчки йде в канцелярію. У взводі підіймається палке шепотіння: хто докоряє Мандрикіну, що він своїм вередуванням викличе чіпляння «мнімої шкури» на весь взвод, дехто лає самого Сидора Йванича, дехто ж сміється і, солодко позіхаючи, укладається знову спати. Мандрикін завзято сперечається, б'є себе в груди й присягається, що «мнімий» витягнув уже з його жили і довше він не має сили терпіти. Хай його садовлять «під арест», хай віддають «під суд», а він більше не буде секретарювати в «собаки».
У четвертім взводі раптом чується голосна, злісна балачка Сидора Йванича: чути — лає когось. Крик стає дужчий, потім чути якусь команду, тихо, далі знову команда й тупання багатьох ніг. У дверях грізно з'являється Сидір Іванич.
— Вставать!.. — кричить він голосно. — Одєватця! У лагері! — Мандрикіну, видно, хочеться сказати, що рано ще, є наказ у три години виходити з казарми, але він зиркає на червонє, зле обличчя фельдфебеля й мовчки почина натягати мундира. Всі теж мовчки встають, будять тих, що сплять, і одягаються. Хутко чується фельдфебелів крик у другім і першім взводі, чується його лайка, команда, вигукування.
— Тольки й знаєте спать… — сопочи, проходить він у канцелярію. — «Полагаєтся»… З ними кал з людьми, а они тібє «полагаєтця»… Скоро мінє!.. Стройсь!.. Чого там копаєтесь?
Сон, тишу — як злизало з казарми. Дзвін лопат, сокир, крик унтерів, шепотіння й злісне, похмуре бурмотіння крізь зуби рядових, шарудіння ніг… Вистроїлись…
Сидір Іванич обходить, пильно озирає кожного, а надто Мандрикіна, дає команду, й рота, стукаючи
