Він якусь хвилину мовчить, оддихаючи, потім звертається до трохи заспокоєного Семененка й гірко, безнадійно каже:
— Виходить, дєлішки то совсьом погані… Виходить, у мене не рипматіз і не нефлюєнція, а той… а тета самая… моско… графія.
— О?! — злякано підніма брови Семененко. — Та не може бути?!
— Подпоручик Козявка опридєлив… То, говорить, єто усьо ошибочно тобі опридєляли твою болєсть, а она просто москографія… От!.. А я, кажись, і в історії записав, що рипматіз… Мандрикін!!
Але, не чекаючи вже Мандрикіна, він сам устає і йде в третій взвод. Зачувши його гукання, Мандрикін скажено схоплюється, б'є себе в груди і з ненавистю кричить:
— Вот убєй меня бог, єслі я єво не задушу, собаку, мучітеля… Покою нєт от толстой шкури… Только…
У дверях з'являється товста, здорова постать і з рукою на череві підходить до порожньої койки, на якій лежать зложені аркуші забутої «історії». Гіркий, болісний вираз не сходить йому з лиця.
— От видіш, Мандрикін, — говорить він слабим голосом, — ми записали тут, що рипматіз, а виходить совсьом другоє… ета самая москографія… Нада, брат, переписать. Ніззя… Пошукай, пожалуйста…
— Я, Сідор Іванич, не могу, — похмуро бовкає Мандрикін, бігаючи очима по казармі. — С трьох часов на стрєльбє… Істомілся… А тєпєр в лагерє работи много… Нам спать послє обєда полагаєтся.
Сидір Іванич зиркає на нього, червоніє, але нічого не каже й тільки пильно дивиться в аркуші. Унтер потупляє голову, салдати поглядають то на Мандрикіна, то на фельдфебеля.
— Та-ак… Ха-ра-шо-о!.. — втягуючи в себе губи,
