— Горчіцу, — озираючись, зі страхом скрикує «благородіє», — боже сохрані! Ето — смерть!.. Кто ето тєбє сказал? Ето смєялся кто то!.. Нікакіх горчіц!
— Ну, а какиї ж… тето… лікарства?
— Какіє?.. Хм… Я, відіш, сам тєбє нє могу сказать. Ето уж пусть врач говоріт… Ти к врачу обратісь… Главноє опрєдєліть болєзнь… А горчіцу, — боже сохрані… Плюнь тому в морду, кто ето сказал тєбє… Ну, мнє нєкогда… Прощайтє, кавалєри!
— Щасливого путі, ваше благородіє!
Казявка хутко одвертається і, кусаючи губи, виходить, а Сидір Іванич починає збентежено ходити по казармі, то гірко, то непорозуміло всміхаючись, і голосно стукає каблуками по підлозі. Мандрикін та інші, слухаючи, потиху лягають на койки й замирають. Сидір Іванич ходить, ходить, потім раптом повертається і рішуче йде в канцелярію за свою перегородку. Схопивши з столу аркуш паперу з «рецептом», він, грізно нахмуривши брови, йде в четвертий взвод і голосно кричить:
— Семененко!
Дехто здригується, підводиться, але Семененко не рушиться.
— Ти?.. Дохтор паршивий, — підходячи до койки, штовха його Сидір Іванич кулаком у бік. Семененко щось мурчить, розплющує очі й, забачивши фельдфебеля, схоплюється й сідає на ліжку. Одна щока йому червона від лежання і скудовчений вус заліз аж у рот.
— Слушаю… — бурмоче він.
— «Слушаю»… Халєра! Ти що ж єто надсмєшки строїть задумав ізо мною, — злісно питається Сидір Іванич, б'ючи рукою по папері. — Га?.. Какиї такиї могуть бить горчиці против с… мос… москографії? Га? Я тєбє спрашую, какиї могуть бить надсмєшки з начальником?! Що ти, з мальчиком у іграшки
