зявка. Потім, повертаючись до них і дивлячись на аркуші, питає:
— А ви что тут… чітаєтє?
— Так точно… Немножко єто історію мою… — всміхаючись, гладить рукою аркуша Сидір Іванич. Як скромний автор, він завжди трохи конфузився перед чужими людьми.
— А-а! — протягує Козявка і в лиці йому пробігає щось веселе й жартівливе, але воно зараз же закривається пильною серйозністю й повагою.
— Подвігаєтся? О чом уже тєпєр пішетє?
— О схожденії уже з самой Шипки, — коротко якось одповідає Сидір Іванич. — Тольки єто ми тєпєр про болєсть мою пишем, тоєсть шукаєм, де єто написано…
— Ага!.. Ну, а «болєсть»… как?.. Мігрень єсть, не прошла?
— Єсть, — сумно всміхається Сидір Іванич. — Де ж їй пройти! Усьо єто всьовозможноє… І мурченіє…
— Хм… плохо, значіт… — серйозно дивиться на нього Козявка. — Лєчіться нужно.
Сидір Іванич махає рукою.
— Нє помагаєт?
Сидір Іванич одверта трохи голову, дивиться задумливо у вікно й говорить:
— Де ж оно поможеть, когда той… у точності ніхто не можеть болєсть мою опридєлить… Один так, другой сяк…
— Д-да, ето… нє хорошо… — ще серйозніше й пильніше дивиться на нього підпоручик. — Но нєужелі нікто нє может… опредєліть?.. Странно. Мне кажется, ето такая болєзнь, что і я, хотя і не врач, могу опредєліть… Прізнакі, напрімєр, такіє всьо… Мігрень в глазах, мурченіє… Довольно распространьонная болєзнь… І нє шуточная… серйозная болєзнь… Знаєш, чєм ти болєн?
