…«По случаю зімнього времня у мінє порвались сапоги, коториї я поручив ротному сапожнику Гавриїлу Гусаку подчинить. А сам с прискорбієм ходив у однєх валянках. А тут турки почали атакувать нас стрільбою, і када Гусак подчинял сапоги, бомба окончательно оторвала йому ногу. Всьо таки он болєє не мог сапогов подчінять і пропал мой завдаток цєною 35 коп. А кругом усьо гори і дробний лєс…»
— Так ето й той… і проходив у валенках… — підіймаючи голову, всміхається Сидір Іванич. Унтер хоче щось сказати, але Мандрикін перебиває його й говорить:
— Да, вєрно, Сидір Іванич, возлє турка нєт. Должно в другом мєстє.
— Ага! — скрикнув Сидір Іванич. — А я тобі говорив… Десь тут… На, пошукай…
Починається розшукування. У кутку вже стихло солодке «хар-фю-ю», зате чути такі згуки, ніби хто студить гарячий борщ, потім хтось плямкає губами, ніби вже їсть; а інший бурмоче щось і знов «пху!.. пху!..» Чути, хтось одчиняє двері в казарму й не по-салдатськи ступає по підлозі. Всі підводяться й чекаюче дивляться в прохід. З'являється коротенька, товстенька постать підпоручика Козявки. Картуз йому одсунутий трохи назад, пухкі, як дві підсмажені пампушки, щоки грають рум'янцем; чорні, широко розставлені оченятка бігають прудко й весело.
— А, кавалєри!.. Здрастуйтє! — кидає він.
— Здрав… желай… ваш… благородь!.. — не в лад одповідають йому Сидір Іванич і слухачі…
— А командіра нє било, Кравченко?
— Нікак нєт! — спокійно й рівно, без звичайної салдатської поспішности й напруження відмовляє Сидір Іванич.
— Хм… Странно!.. Странно, странно — покручуючись на каблуках, крутить задумливо вуса Ко-
