мандир, заставши його за писанням історії, прочитав початок, усміхнувся і, поляскавши Сидора Іванича по плечах, сказав:
— Молодчіна Кравченко! Валяй, брат, валяй! Полковим історіком будєш!
Поки Мандрикін розшукує «турка», Сидір Іванич спершу про себе, а потім так, щоб і другим чути було, починає читати:
— «Історія N-ского полка або как ми ходілі на турков во времена Шипки»[1].
«Спервоначала, када нам об'явили про войну, я був ще тогда простим салдатом, бо тада служили не так как тепер ето чотири, або три года, а двадцять пять лєт, і я не заслужил іщо фітьфебеля, которую должность я получіл вже посля. Када нас повезли у поход, я сильно став скучати по глупості ума своєго за мєстопроживанієм дєтства своєго і за родителями но как салдату скучать не полагаєтця, то я й перестав дєлать чипуху».
Сидір Іванич дивиться через окуляри на слухачів, які похмуро дивляться на нього, і широко, радісно посміхається. Коли його погляд зупиняється на комунебудь, той криво-співчуваюче хмикає й тікає очима кудинебудь у куток. Сидір Іванич перегортає аркуш і десь із середини знов читає:
- ↑ Мушу дати коротеньке пояснення. Мандрикін за часи свого секретарства не насмілювався не то що словом, але й одною літерою змінити проказане автором, Сидором Іваничем. Правда, він це спочатку одважувався робити, але коли Сидір Іванич звернув його увагу на свої авторські права, підкріпивши їх обіцянкою «вимазать йому всю морду чорнилом», як тільки він ще хоч раз повторить свої намагання, — Мандрикін схаменувся й потім до літери вже записував кожне слово Сидора Йванича. Певна річ, що я з свого боку тим паче стою за недоторканість творів без згоди автора. Тому, читаючи цю «Історію N-ского полка і. т. і.», читачі можуть читать її з такою ж увагою, якби рука самого Сидора Йванича записувала його думки на папір.
