нене вікно, в яке м'яко, свіжо віє весняний хороший вітрець. Там далеко десь зеленіє вже щось, розцвітає і так дуже, так солодко манить у поле, на волю. А в кутку хтось так приваблююче хропе, так смачно виробляє носом «харрфю-ю! харр-фю-ю!». Унтерові, видно, тоскно, нудно; десь хочеться схилити голову на подушку, підкласти під щоку зморену руку й тихо-тихо заснути.
— Мандрикін!! — умить гулко несеться з канцелярії.
Дехто аж здригується, поспішно скидає з голови шинелю й дивиться перед собою.
— Чтоб тєбя разорвало, собака! — бурмоче Мандрикін, не рухаючись з місця.
— Іди, кличе… що ж сидиш? — хитає головою на канцелярію унтер.
— Нє пойду!
Унтер мовчки, здивовано дивиться на Мандрикіна, який посвистуючи дивиться в вікно.
— Да іді! — чується з якоїсь койки. — А то сюда прідьот і нікому спать нє даст…
— Мандрикін!!
— А чтоб ти подавілся, ірод проклятий! — зривається з місця Мандрикін і злісно ступає до канцелярії. Але в цю хвилину назустріч йому виходить якраз Сидір Іванич з довгими аркушами паперу в руках і з окулярами знову на носі.
— А видіш — нема коло турка! — говорить він, забачивши Мандрикіна. — На, посмотри… Он мінє говорить!.. — Сидір Іванич дає йому частину аркушів, а сам із другою підходить до койок, сіда на одну й почина любовно перегортати аркуш за аркушем, І йому приходить думка, що як-не-як, а він таки добре зробив, що почав писати історію свого полку. От і про болість можна докладно дізнатись, і від начальства, й від салдат — повага. Сам полковий ко-
