— Спить, Сидір Іванич! — повертаючись до цього, говорить унтер.
— А ти той… почуствитєльнєй… Дєло важноє…
Унтер повертається й починає знов ще дужче торсати Мандрикіна. Той знов хитається на всі боки, як одубілий, але далі не видержує, розплющує очі й питає:
— Ну, чево?
— Встань, Сидір Іванич чевось кличуть, — кусаючи губи, говорить унтер. Мандрикін в'яло встає, ліниво підходить ло федьдфебеля і, чухаючись у голову, говорить з ніяковою посмішкою:
— Спать больно хочется, Сідор Іванич!
Але Сидір Іванич навіть не чує.
— От шо Мандрикін, — заклопотано звертається він до нього. — Ти не помниш, у каком тето мєсці ми писали про мою болєсть… В тетой… в історії?
— Про болєсть? — перепитує Мандрикін і закида очі на стелю. — Про болєсть?.. Ето будєт, Сідор Іванич, в том самом мєстє… е… е… как турок на пушкє верхом с гори поєхал.
І він сміливо, але й пильно якось дивиться в вічі фельдфебелеві.
— Турок?.. — думає Сидір Іванич. — Ну, шо ти!.. Нєт!..
— Вєрноє слово, Сідор Іванич!
— Е!.. Говори!.. Нє, нада пошукать! — рішуче хитає він головою і поспішно йде в канцелярію. Мандрикін ще якийсь час мовчки, мов застигши, дивиться до товаришів, хита головою й говорить:
— Вот пьос! Я думал, повєріт, — нєт, ідол, нє повєріл. Думал, скажу, дак отцєпітся, а он вот… что… Вот пьос!.. Ну, уж ето шаліш, пузатий чорт, нє стану тєбє іскать-то! Ето уж смєйошся, брат! Нам спать полагаєтся.
Унтер не слухає його й понуро дивиться в розчи-
