кидає «слушаю», охоче зстрибує з койки й біжить у сусідній взвод. Унтер взводу й дехто з салдатів зустрівають його з сонними, стурбованими пиками.
— Шо там такоє?
— Мандрикіна кличе, — всміхається Семененко.
— Для чого?
— Хто його зна… Кажись історію читать буде…
Мандрикіна, що уявляє ніби спить, наче вихорем підкидає на койці.
— Как?! — визвіряється він на Семененка. — Как ти сказал сейчас?
— Історію чит…
— Історію?? Ну, брат, ето уж смєйошся!.. Нікакой такой історії я чітать нє буду! Слишь?! Так ти єму, мнімому чорту, і скажі. Во! А єжелі он єщо слово мнє скажет, дак я єму так вот і заєду по харє! Какая такая істо̀рія может бить тєпєр? Я спать хочу! Історія!.. Человєк спать должен. Мнє єжелі час один не доспать, дак я совсєм больной. А я цєльную ноч-то не спал… Смєйошся, брат!
— Та мінє що? — стискує з усмішкою плечима Семененко. — Я йому так і скажу…
Чути важку поважну ходу фельдфебеля. Мандрикін хутко лягає знов на подушку і вдає, що спить. Хто лежав, розплющивши очі, зразу закриває їх і починає сопти носом; хто не лежав — або сідає рівніше, або встає.
— А Мандрикін спить? — входячи й озираючись, питає Сидір Іванич.
— Так точно! — одповідає унтер.
— Хм… А нука, розбуди його… на минутку…
По лиці йому видно, що він пильно, напружено щось пригадує.
Унтер повертається, здержує на губах усмішку й починає торсати Мандрикіна. Той, як дерево, качається під його штовханами, але й оком не кліпне.
