— Полковник говорять: «ти, Кравченко, мнімий господін і больше нічево!» — іронічно всміхається Сидір Іванич. «Усьо тєбє толькі приставляється». Виходить, що я здоровий чоловік, а тольки видумую всьо. «З бездєлія, усьо тето. Водки не п'єш, до баб жонка не пущаєть, от і забавляєшся». Очинь прикрасноє разсужденіє!.. Да-а! — зідхає він. — Хороший мнімий, када тето… не знаєш, де тєбє подється од страданія… «Мнімий господін»… Хе!.. Када б йому такоє приключеніє болєстєй, дак і он би сдєлався мнімим… Мнімий!.. Увчерась…
— І скажіть на милость, давно тето вже у вас? — м'яко перебиває його Семененко, пильно й з самим уважним чеканням дивлячись йому в лице.
— Е! — сумно хитає головою Сидір Іванич. — Давно вже страдаю… Ще как той… ще как з походов прийшов. Десь вєрно простудився на Шипке, от і пойшло.
— А в якому то мєсяці записано це в історії у вас? Я слихав, только забился вже. Кажетця… хм… — пригадує Семененко, похмуривши брови, — кажетця… право забился…
Сидір Іванич теж починає пригадувати, але на диво й він не може твердо сказати, в якому саме місяці.
— Хм… От так штука! — здивовано говорить він. — Как же це так?!. Невжелі я не записав? Та не можеть же тетого буть! Мандрикін! Мандри-и-кін!! — голосно на всю роту гукає він. Хто справді заснув, злякано прокидається, схоплюється з койки й заспаними, напруженими очима дивиться навкруги. У сусідньому й навіть у перших взводах теж прокидаються від цього різкого, голосного крику й непорозуміло питаються одно в одного причини.
— Мандрикін!! — ще голосніше гукає Сидір Іванич. — От, анахема, крепко спить. Пойди розбуди його! — звертається він до Семененка. Той весело
