«Горчицю добре»… З горчицею своєю… Анахеми. Вночі спав не більше, як три часа, тепер цей пузатий чорт не дає спать, а там у лагері…
— А от ще як почньот історію свою читать… — з похмурою погрозою бовкає Мотузок, — тоді спатимеш уже…
— Он єщо сво́ї миндалі будєт покази́вал, — дивлячись у вікно, сумно-задумливо додає Кржтузський. — Жеби його з тими мендаля́ми й хороба̀ми чо̀рти взяли о́д нас… Та̀ка…
— А знаєтє що? — раптом жваво перебиває його Семененко. — Давайте його в третій звод справимо! Хай свою історію читає! Їй-богу! А там Мандрикін, його секретар…
— Справиш… — безнадійно говорить Мотузок. — Як догадається, так ще й нахватаєш.
— Тш-ш! — шипить Семененко й дивиться на двері канцелярії, з яких зараз же виходить «фітьфебель».
— От… — протягуючи йому загорнуті в білий папір порошки, задоволено посміхається Сидір Іванич. — Єта самая… чипуха.
Семененко обережно розгортає один порошок, з нахмуреним, серйозно-критичним виглядом оглядає його, навіть підносить до носа й нюхає і, вертаючи, з зневагою говорить:
— Конечно чипуха. Разлі они шо помогуть? Зразу видко…
— Хе-хе-хе! — сміється Сидір Іванич і, сідаючи на койку, починає оповідати, як він це саме виясняв баришні і як та «по недоразумєнію ума своєго» не хотіла навіть і слухать його. З баришні він непомітно переходить на Мальчевського, на Суханова, з Суханова на рипматіз, з рипматізу на нефлюєнцію, на мігрень, мурченіє, бубон і т. і. Салдатам стає, видко, аж млосно, але Семененко хитає головою, підтакує і, помітно, щось напружено думає.
