— Правда? — підхоплює Сидір Іванич. — Вєрно я говорю?
— Звесно, када…
— О! А нука, скажи тето Мальчевському! Ого!.. Он тібє січас: «Нефлюєнція»! А що то за нефлюєнція, када у тібє в животє мурченіє і всякоє єто всьовозможноє… Када нефлюєнція, та хай же й будеть нефлюєнція! А то от такоє… Баришня тета… немолода вже, правда, баришня, тоже вже год сєм страдаєть тетим. Говорить: «рипматіз кишок»… Єто значить, как у ногах, або там у руках буваєть рипматіз, так і в кишках.
— Я понімаю… — хитає головою Семененко. — Значить, у животє.
— Нуда… Ну, і впотребляєть какиїсь порошки, на подобіє как єто буваєть биртолєтовая соль… Пив і я їх… Не по моїй нормальності… Какиїсь такиї… хто їх зна…
— Невдовлєтворительниї? — підсказує Семененко.
— Да-да… Та й на вид… какиїсь чудниї… От я покажу.
І не дивлячись на свій високий чин, Сидір Іванич охоче встає і знов іде в канцелярію. У казармі піднімається шепотіння. Уже навіть з дальніх койок підводяться салдатські постаті й накидаються на Семененка, який, високо піднявши брови, з одчаєм виправдується й навіть присягається, що він не винний й що йому самому в печінках уже сидить фельдфебелева хороба й балачки його.
— Хіба ж мені самому приятно слухать, як він тут базікає? — часто озираючись на двері, палким, здушеним шепотом говорить він. — Чудаки, їй-богу! Сам спать хочу, як заклятий, так що ж маю дєлать? Не прожену ж його?
— «Не прожену», — слісно шипить худий Завірюха, — проженеш, не проженеш, а не зачіпай, от що!..
