Всі пильно слідкують за його рукою, яка старанно, потиху виводить великі, розтопирчасті літери.
— «І пить»… — кінчає він. — Харашо! Очинь прикрасно! Спробуєм, спробуєм!
Він підійма якось догори бороду і з-під окулярів дивиться на всіх веселим, задоволеним поглядом, поглядом чоловіка, який найшов таки, до чого прикласти свою енерґію, який бадьоро й серйозно візьметься за це діло. І видно, що візьметься не абияк, а з розумом, обміркувавши, оглядівши справу зо всіх боків.
Салдати ж, хоча й усміхаються і співчуваюче хмикають, але видно все таки, що зовсім не пройнялись його наміром. Лиця їм сонні, зморені, очі бігають по казармі й нудливо зупиняються на тих товаришах, що там далеко в кутку так солодко сплять собі.
— Да-а, дєлішки могуть поправиться! — говорить із надією Сидір Іванич. — Я вже тєто обдумав… Потому узять на разсуждєніє з таким хвактом: горчиця как дробная єта штука і частая, она єто прийдьот у живот і здєлаєть… всьовозможноє разположеніє. Как, примєром сказать, кушав борщ, кашу і щось іщо — скажем, вареники… От она єто й расположить усьо по своїм мєстам… Усякий предмет на свойо мєсто… О! От і пойдьот тада… А вже када живот в хорошом настроєнію, тада і всякоє всьовозможноє єто… й голова, і прочеє тоже в спокойствіє пойдуть. Живот, єто насамперьод… А то от єто… вийшов сьогодні з дому. Всьо очинь прикрасно і вдруг єто… мурченіє. От так єто… мур-мур-мур… Как наче покотив щось… І в глазах єто січас… миг-миг-миг, как на подобіє млин крилами… А почему такая мігрень у глазах? Га?.. Од мурченія!
— Звесно, — згоджується Семененко, — що живот — єто первоє дєло. Усякая хороба там найскорей заводиться.
