— Для якого чорта ти сказав йому про гірчицю? Хто тебе просив зачіпать його? — гнівно шипить до нього єфрейтор Мотузок. — Сволоч проклята! Він тепер і на мент не дасть заснуть… То б може побалакав, та й пішов би собі, а тепер… «Горчи-иця!» Ідол!.. не знаєш його чи що?!
Семененко винувато й ніяково всміхається й мовчки чухає обстрижену голову.
— Ошибку дав… — зідхає він.
— «Ошибку дав»… Ефіоп!.. От тепер він тобі покаже. Маєш якусь минутку спочинуть і ту… Ех! — він додає нелітературний вираз і зі злістю лягає знов на койку. Семененко так же винувато всміхається й тре рукою лоба. Чується поспішна хода і з канцелярії виходить Сидір Іванич із папером на якійсь книжці й олівцем у руках. На маленькому носі йому начеплені окуляри з ниткою замість одної ніжки.
— Да-да… — говорить він, приємно оживлений, — єто записать. Я кадась про тето средство слихав… А как роздумався, так, кажись, как раз по моїй нормальності. Ну, так как єто?
Семененко кидає оком на товаришів і говорить:
— Ну, значить, нада купить горчиці…
Сидір Іванич сідає на край койки, кладе книжку з папером на коліна й починає записувать.
— Ну… «купить горчиці»… Єсть… Дальше.
— Звесно, сполоскать, як слєд… З наблюдєнієм чистоти.
— Нуда, єто вже зависить од обхождєнія домашнього. Усякоє там всьовозможноє… Чистота і всьо такоє… Ну?
— Ну, потом єто… насипать у якуюсь чашку, чи мисочку, або й стакан… І пить…
Фельдфебель слинить олівець, поправляє окуляри і, схиливши трохи голову набік, записує «рецепт».
