Але циган, наче не чуючи, вийняв гаманця й почав лічить.
— Та не давайте, не візьму!
— Сорок п'ять… До пари мені буланий, шістдесят…
— Та я ж вам говорю, що не поміняюсь. Ну й…
— Дев'яносто п'ять… Оце вісім… Вісімдесят десять… На, бери! — махнувши рукою, скінчив циган.
— Та я ж вам говорю, що не міняюсь… Но! Гайда, Микито!
Циган спершу мовчки трохи подивився парубкові вслід, потім вилаявсь на всю губу.
Уся валка, сміючись, розбрелась на всі боки.
— Тьху, чорт! — схаменувся Андрій. — Заслухався чортового цигана й мабуть проґавив діда… Нуда… Ні, слава богу, стоїть… Що ж Гришка? Ні, і той уже лежить…
Гришка дійсно лежав уже біля гарби й іноді поглядав у той бік, де стояв Андрій.
— Ну, пора! — рішив Андрій і, обдивившись на себе, ліниво, наче гуляючи, став наближаться до купки селян, що стояли коло пари здорових круторогих волів.
— Їй-богу, не можна, чоловіче добрий! От як перед господом милосердним, сам торік дав дев'яносто п'ять… Воли, говорю вам, такі, що… а-а! Тут же і робота, і сила, і подивиться є на що… Роги, гляньте, які… Христом-богом завіряю, що сам дав дев'яносто п'ять.
— Та воно та-а-ак! — схилив голову на бік і розвів руками пристаркуватий чоловічок з сивенькою, ріденькою борідкою. — Коли ж… дорого!
— Не дорого, земляк, їй-же-богу, не дорого!
— Драстуйте, мужички! — привітно всміхаючись, промовив, підходячи, Андрій. Декотрі познімали кар-
