восєм лєт страдала ногами. Зразу зцілилась. Пойшли б, Сидір Іванич, та зразу всьо скинули б. Дохтур що? Дохтур одне вилічить, а друге зостанеться, а то здоровий на всі боки. І лікарств нікаких уже не нада.
— Невжелі зціляє? — жваво питає Сидір Іванич.
— А їй-богу!
Сидір Іванич захоплюється. Справді, взяти одпуск, поїхати, помолиться. І здоровий, і лікарств не треба. Можна всі шкляночки повикидать… І недорого коштуватиме… І вже більш ніяких розмов не треба зачинати про хороби…
Але що більше він думає в цім напрямі, то більше починає почувати, що йому робиться нудно, скучно, і чогось не віриться, що мощі «зцілять» його.
— Нє!.. — хитає він головою. — Може мощі й той… і… аціляють, тільки зо мною єто трудно будеть… Потому, када б у мені була какаясь звєсная болєсть… От, скажем, хоть нефлюєнція. Тода, значить, і просить знаєш как. А как у мінє такая болєсть, що її й оприділить трудно, то як ти сунешся… «Святий велікомученик, ісціли мінє болєсть»… а какую — то й сам не знаєш… Нєт, тето ніззя так.
— Говорять, харашо против живота горчицю приймать, — промовив Семененко. — Як, значить, вона єсть ціла, так і приймать.. з водою, чи з молоком…
Сидір Іванич насторожується.
— Цілою?
— Цілою. Не терти, не товкти, нічого…
— Любопитно… І, говориш, помагаєть?
— А як же — помагаєть!
— Хм… підожди… єто той… Нада записать!
І Сидір Іванич з заклопотаним лицем біжить у канцелярію й зникає за перегородкою.
Як тільки гомін від його ходи стихає, на койках разом підводяться постаті салдат і зараз же з обуренням накидаються на Семененка.
