— Та тоє… Оно таке ще в зельоній пляшечці… Біле…
— А-а!.. — згадує той, — єто…
Він з ваганням підійма вгору плечі, розводить руками, робить серйозне лице і, нарешті, з усиллям якимсь каже:
— Х-х-х-то його зна!.. Бач, дєлішки то такиї: зранку оно той… как будто й нічево… на подобіє — помагало… А потом єто й той… починалась уп'ять усякая авансцена. Спервоначалу єто… мігрень у глазах. Зачинає єто миготіть щось, какиїсь метелики. О… Потім у животі мурченіє какоєсь. Так от отцеда (Сидір Іванич показує на нижню частину живота) как загурчить і… аж до грудей. І вп'ять стедова вниз. Ну, й живот усьо равно как бубон увесь…
Семененко чує це вже другий рік із самого першого дня своєї служби, але слухає з самим уважним і співчуваючим виглядом; хитає сумно головою, підтакує, дивується, жахливо ахкає. Сидір Іванич оживляється, — здорове, червоне, бородате лице його з маленькими, ніби проваленими оченятками, червоніє; черевата постать стає жвавішою. Сидір Іванич почуває навіть, що йому ніби легшає, він чує симпатію до цього Семененка, що добре знає на всі хороби, і постановляє на осінь неодмінно зробити його єфрейтором.
Інші салдати, сусіди Семененка, ворочаються, крекчуть і, ніби тільки тепер помітивши фельдфебеля, підводять трохи голови, й не маючи вже що робить, і собі понуро слухають. Сидір Іванич озирається й до них, ще більш оживляється, навіть устає й голосно говорить далі:
— А придсказаніє трудно здєлать! Один рвз как будто й той… і полегшення, а другой раз так зовсьом стіснєніє. Кушаю, напримєр, мало, і всякоє такоє. Мальчевський говорить: нефлюєнція. Ну, а какая ж
