— Мурчить!.. — стурбовано хитає він на свій повний випнутий живіт. — Усьо утро мурчить. А що такоє — не пойму. І по тєлі какаясь млявость.
Він ще раз сумно хитає бородою і йде далі в канцелярію за свою перегородку. Там у куточку стоїть його ліжко, а біля ліжка столик, так густо заставлений усякими пляшечками, баночками, коробочками з різними лікарствами, що навіть нема куди й картуза покласти. Зупинившись біля столика, він почина перебирати їх, пильно й по складах прочитуючи написи; нарешті, бере довгеньку біленьку коробочку, одчиня її і, сумно всміхаючись, хитає безнадійно головою. Потім поволі, повернувшись, тихо йде з канцелярії з коробочкою в руках і знов махає рукою на Семененка, який хоче встати.
— От… тети самиї… порошки… — усміхаючись протягує він до Семененка коробочку, — лікарство мойо хорошоє.
Семененко бере коробочку, не знаючи, що з нею робити, обережно відчиняє її й дивиться всередину.
— Виходять уже, Сидір Іванич, — говорить він, — нових нада купувать. Усього три ілі чотири осталось.
Сидір Іванич махає сумно рукою, сідає на краєчок койки і хвилину мовчить.
— Нових, — повторяє він, гірко всміхаючись. — А спроситься, для какой надобності? Какая такая єсть польза од їх? Один перевод дєньгам, та й годі? П'єм, п'єм, а щоб тібє какоєсь пособіє од єтого, то нікоторого й примеченія нема! Нових…
Всі якийсь час мовчать. Хто почав дрімати, підводить голову, дивиться в їх бік і лягає знов
— Ну, а тоє лікарство помагало, що ротний посовєтували? — питає Семененко. — Ви тоді довольні були…
— Какоє єто? — пригадує Сидір Іванич.
