янин підняв на штик турка, і раптом поширяє очі й починає з острахом прислухатись, як у животі йому щось бурчить. О, знов!.. Сидорові Йваничу стає страшно. Бурчання стихає, але Сидір Іванич уже не може заспокоїтись. Це вже втретє сьогодні. Значить, і порошки не допомагають!..
У казармі вже зовсім тихо, тільки чути, як ходить дневальний із штиком на поясі. Але Сидора Йванича не може втишити ця тиша. Йому досадно, гірко, обидно. Всі сплять, всі покійні, тільки він ходить отут із своєю хоробою й нікому нема ніякого діла до нього. Він починає думать, як усе страшенно несправедливо на світі. Де вже найти кращого фельдфебеля, як він! Не п'є, не курить, значить, на вимотує у салдатів останніх копійок, не розбиває їм пик під п'яну руку, не «підтягує» за всяку дрібницю; а от піди спитай у якого, чи йому великий клопіт, що у фельдфебеля бурчить у животі, що фельдфебель ось уже десятий год мучиться всякими хоробами? А як же, поклопочеться! Спать — от так, то їх клопіт, а фельдфебель…
Сидорові Йваничу стає ще гіркіше й дуже жаль себе. У животі знов ніби збирається бурчати. У нього холодіють руки й ноги. Ні, нічого. Він ще трохи прислухається, потім стурбовано крутить головою і йде в канцелярію. У четвертім взводі, що біля самої канцелярії, сидить на койці Семененко й добродушно щось оповідає унтер-офіцерові, який стоїть біля нього й мовчки дивиться кудись під койки. На сусідніх койках уже лежать, але видно, не сплять ще. Забачивши Сидора Йванича, Семенненко хоче встати, але той махає рукою і, зупиняючись на хвилину, повертається до них усею своєю дужою, міцною постаттю в розстібнутому мундирі й сумно говорить:
— А дєлішки то совсьом погані. Дрянь дєлішки!
Семененко й унтер, чекаючи, дивляться на нього.
