дить, а Мандрикін лягає на койку і, звертаючись до сусіди, позіхаючи говорить:
— Да й засну ж я, брат! Ох, как засну! І чорт не разбудіт. Я дома как засну, бивало, дак мєня, било, іголкой колять, а я сплю. Однажди началі даже ідоли палєць рєзать і то не проснулся. Во!..
Сусіда мовчить, а Мандрикін, видно, думає, щоб ще сказать, але солодко-солодко потягується, схиляється на подушку й заплющує очі. Ще більше, стихає.
Фельдфебель, Сидір Іванич, нудливо ходить по порожньому проходу повз взводи й теж позіхає, але позіхає од нудьги. Він зупиняється перед малюнком, на якім видно, як вартовий одною рукою проткнув рушницею якомусь чоловікові «у вольній одежі» живіт, а другою заклав у рот свисток і викликає «розводящого». Чоловік «у вольній одежі» держить у руках якийсь пакуночок, з якого визирає кінчик пилки й молоток, а з вікон з-за ґрат виглядають арештанти. Малюнок давно знайомий і Сидір Іванович навіть не бачить ні вартового, ні чоловіка «у вольній одежі», ні самого малюнка. Йому нудно й досадно. Він одходить від малюнка, проходить декільки разів по казармі і знов зупиняється перед якоюсь картиною, зверх якої написано «Взятіе Шипки». Люди на цій картині всі страшенно схожі між собою, так що, здається, ніби армія братів одного батька б'ється з другою армією братів другого батька. Ну, певно, що російські брати мають обличчя біле, сумирне, благообразне, а турецькі — чорне, страшне, дике, з довгим носом і лупастими очима. Коли вмирає росіянин, то тільки закриває очі, коли ж турок, то на лиці йому написано такі муки, що аж холодно стає. А про те нема що й казати, що вбитих турків валяється більше, ніж живих, і всіх так пошматовано, що аж жаль. Сидір Іванич дивиться як росі-
