жахливо, мов по багнюці, ступаючи по розкиданій полові, з-за паровика наближалась «модиска».
— Гу-у-у! гу-у-у! го-о-о! тю-у-у! тю-ю! Моди-с-с-ка! моди-и-с-с-ка! — умить заревли, зашипіли, засичали в валці. — Тю-у-у! тю! Учга-а! тю!
Модиска здивовано-перелякано зупинилась і незрозуміло стала дивитись в їх бік. З-за скирт, від возів, од волоків, зачувши крик і галас, збігались дівчата, хлопці й поважні навіть дядьки.
— Ну, чого ж ти не б'єш? Ну, ти! Бий же, бий! От і модиска твоя прийшла… Та бий же! — ще ближче насунувся Карпо.
Ґудзик, блідий весь, тільки одсувався потроху і, зціпивши губи, важко сопів носом.
— Та вдар же хоч раз… Он же й гарапник маєш! — хитнув головою Карпо і, раптом зігнувшись, схопився за нагай. Ґудзик перелякано сіпнувся назад і, шарпнувши рукою, вперіщив Карпа нагаєм.
— А-а, так он як! — заревів несамовито Карпо і всім тілом кинувся на Ґудзика. Той побачив тільки, як біла ситцева сукня вмить повернулась назад і загомоніла за паровиком, почув, як його зім'яла якась сила, і не вспів оглянутись, як опинився на землі. Потім щось дуже гостро вдарило по зубах, по носі, в роті зробилось солоно-солоно, потім почувся якийсь крик, його чогось возили по землі й нарешті він опинився на ногах. По лиці й по грудях текла кров і в вухах гукало так, ніби туди вставлено паровика. Карпо червоний, з розбитими окулярами на грудях, стояв серед купи робітників і палко говорив щось, повертаючись до всіх. Дехто теж кричав щось, дехто похмуро слухав, а дехто й сміявся. Машина вже не гуділа, стояла, так що чуть було все.
— Та плювать я на нього хотів! — крикнув Карпо. — Хай гроші віддасть за роботу! Що? Та я й на суді це саме скажу… Проценти з нас дере за наші ж гроші,
