— Так не знаєш? Мільйон та ще й двадцять та під носом вісімнадцять. А приданого знаєш скільки? — п'ятсот!
— Карпо!! — ледве здержуючись, скрикнув Ґудзик. — Хочеш робити, так роби, а не хочеш, так забирайся к чортовій матері!
— Хе? — насмішкувато скривив губи Карпо. — Скажіть, які вони сердиті… Не люблять…
Він підняв вила і, схопивши ними навильник соломи, далеко шпурнув її від себе.
— Химко! — вмить заревів Ґудзик, — довго ти там будеш копатись, закопало б тебе в сиру землю, кукло американська! Шо я жартую з тобою, чи якого чорта! Ступай мені зараз!
— Ну-да-а, як дале-е-ко… — знов плаксиво скривила губи Хима.
— Ет! — рішуче підбіг до неї Ґудзик і, схопивши граблі, далеко шпурнув до лантухів із пшеницею. — Забирайсь!
Хима хмикнула ще раз, накинула краще хустку й тихо пішла від машини. Дехто гукнув їй услід погану лайку, дехто мовчки вткнувся в роботу, а Карпо тільки зціпив зуби й навіть не подивився на неї.
Замовкло коло машини, як замовкає, бува, серед бурі й негоди.
Робили тихо, не співаючи, без сміху й жартів, немов чекаючи чого. Навіть Ґудзик не ходив за паровик, а понуро й суворо сидів на лантухах, з-під лоба позираючи іноді по робітниках.
Чути було тільки ревіння й гудіння машини, вигуки хлопчиків-погоничів та тарахкотіння млинків.
Пройшов іще деякий час. З-за паровика, трохи задихавшись, з'явилася рум'яна, здорова Хима. Пошукавши очима й забачивши економа, вона з діловитим, поважним виглядом підійшла до нього.
— Казали панич, щоб ви ввечорі зайшли до них,
