шарпаючи за собою малесеньку конячинку, гарячився високий гарний циган. Парубок, спершись на буланого молодого стрункого коника, спокійно, навіть насмішкувато всміхаючись, хитав тільки головою й іноді поривався йти. Між ними в розхрістаній сорочці, без шапки, ледве дивлячись, заточувався якийсь п'яний «земляк».
— Бий, бий! Не хочеш? Не хочеш? Жаліть будеш!
Парубок усміхнувся і, подивившись на конячку, іронічно спитав:
— Вона ж хоч вітер повезе?
— Ха! — стрибнув циган. — Диви! Вона справиться за трьох таких, як твій. Ти диви, о! І не вгнеться! — І стрибнувши, він умить опинився на шкапинці, котра, не сподівавшись такого, перелякалась і ледве не впала.
— Ну й «лошадь»!
— Вогонь!
— Ти нею ладан вози!
— Міняйсь, Сидоре, діти кататимуться!
— Та щьо ви смієтесь, щьо ви смієтесь?! — не зважаючи на регіт, підбіг циган до купки.
— А давай на щьо, щьо випередить хоч яку! Давай! Ага! Боїтесь? Та по їй видно… Ти дивишся, щьо вона мала? Ха-ха-ха! Та це ж киргизка, сама чистокровна киргизка! Що ж би то й була за киргизка, якби вона не мала була?.. Ну, береш п'ять додачі? Ні? Шість береш? А сім?.. Ну, то йди к чорту! Но!..
Циган швидко повернувся, шарпнув шкапинку, ступив ступнів із п'ять і, хутко повернувшись, підбіг до парубка, схопив за руку і, наче пускаючись на одчай, крикнув:
— Ну, чорт його бери! На вісім, давай буланого. Хай моє пропада! Бий!
— Та я не хочу міняться! Вдесяте кажу!
