— Прошу пана, можна мені граблі набити, бо чисто злазять, — підбігла вмить до них Хима й кинула гострим, палким поглядом на «Янека». Гарненьке її личко було витерте від пороху й приваблювало здоровим і свіжим рум'янцем.
— Граблі? — спитав Ґудзик і подивився на Янека, що зараз же впився в Химу очима, озираючи її з ніг до голови.
— А ця піде? — спитав він по-польськи у Ґудзика.
— Піде, піде, proszę pana… З тобою там хто одгортає?
— Федоська, Килина Гласенкова…
— Ну, то от що: кидай граблі, хай там хтось за тебе одгортає, підеш у двір…
— Зараз?
— Авжеж!..
— Чого?
— Там панич дадуть тобі квитки…
Хима зам'ялась.
— Ну?
— Не хочу…
— Що? Що ж тебе, прохати, чи що? Не базікай же, забирайсь!.. Нічого…
— Я до двору не піду! — твердо промовила Хима й повернулася йти.
— Як не підеш? — скрикнув Ґудзик.
— Хіба я такий страшний? — перебив його Ян, холодно всміхаючись до Хими. — Я не кусаюсь…
Хима кинула на нього поглядом, трохи подержала його в невинних та ясних очах панича й повернулась до Ґудзика:
— Нуда, щоб вигадали щонебудь…
— Дурна! Ніхто нічого не вигадає…
— Еге, не вигадає… Ось і тепер усі дивляться сюди…
— Та хай дивляться. Може, повилазить, а панич
