він на хлопчика в картузі по самі вуха, що стирчали, як у миші, й білих штанцях на одній шлейці.
— Та валок одчепи, мацапуро!.. Повилазило?
Хлопчик злякано сьорбнув носом, спинив конячинку, що вів за недоуздок і став возитись біля канату.
— У-у, кукли! — муркнув із невимовною злістю Ґудзик і, одійшовши трохи, став дивитися на щлях. Біля самого села по дорозі ворушилось щось чорне. Через хвилину воно було вже більше, через дві — ще більше, видко, що наближалося дуже хутко.
— Ніби верхи, ніби пішки… — дивувався Ґудзик, приставивши руку до козирка з ремінцем. — Біжить швидко… А-а-а! Пан Ян на велосипеді!
І Ґудзик з досадою згадав, що він на сьогодні обіцяв пану Яну послать до двору гарненьку дівчину від машини. Не послать не можна, тим паче тепер, коли він гадає відходить і поживиться на шлюб у старого Скшембжховського; послать же нема кого, бо тепер, мабуть, ні одна не піде. І дивлячись, як чорне все збільшувалось, він хутко став перебирати в думці всіх дівчат, що були біля машини.
— Ага!.. Хима… Послухаєм, що тепер Карпо заспіває… Хм…
І навіть дуже задоволений, він став нетерпляче чекати Скшембжховського. Через хвилину вже можна було бачити гарненьке, біленьке личко пана Яна з блакитними, невинними, великими очима й свіжими, пухкими, рум'яними губками, над якими ледве примітно чорніли маленькі вуса; можна було навіть побачить на цім дитячім лиці якусь тупість, сухість і надзвичайну чваньковитість.
Зстрибнувши з вельосипеда, він обережно спер його на лантухи з зерном і недбало тикнув Ґудзикові руку. Той, звичайно, удав дуже задоволеного з цього.
— Proszę pana, сьогодні зовсім мало гарненьких. Але я пану покажу, proszę pana… — підморгнув він
