прилучається жалісна пісня єврейчиків-млинщиків біля вороху зерна і стукотіння віялок і решет. На рядах лантухів, що в три поверхи наложені біля них, сидять замурзані єврейські дітлахи з лушпайками з дині в руках і традиційними хвостиками ззаду.
Один тільки Карпо не бере участи в цім концерті. Не вважаючи на Ґудзика, він походжає собі між робітниками, зупиняється, балакає й пробирається далі. Після його розмови робітники стають живіші, а робота млявіша.
— Плачеш? — протискуючись поміж граблями, котрими дівчата одгородили полову, ніби байдуже кидає він до дівчини в чорній хустці й зупиняється. Та швидко підводиться й дивиться на нього.
— Еге! Драстуй, Химо! — іронічно вклоняється він. — Ніби не розуміє… Через місяць Ґудзине весілля ж…
— Ну, то що?
Карпо трохи одходить набік від купи полови, що суне якась жіноча постать, і націляється говорити.
— Ну, та що, що жениться?
— Байдуже?
— Пхи! — хита з погордою головою Хима і знов нахиляється, але зараз же, підвівшися, додає: — Не бачила твого Ґудзя!.. Ото! Пхи! Він мені потрібний!..
Але Карпо по очах, по занадто байдужім голосі бачить, що їй не зовсім уже так і байдуже, якби бажалося вдати. І заздрість ущіпливо пронизує груди і кривить товсті його губи злою посмішкою. Він скида сині окуляри й почина для чогось м'яти їх у руках. Маленькі сірі очі його чудно біліють своїми чистими віками серед запорошених щок і пильно розглядають шнурок із окулярів.
— Тобто тобі аж ніщо-нічогісінько? — яко мога байдуже й навіть насмішкувато знов кидає він.
