давать ті воли буду. Чуєш, розумієш, капустяна голово?
— Ага.
— І ти не чужий мені, а мій наймит з села Лементарівки….
— Нуда, так… Ми з економії… Ага-а-а! — прояснів умить Гришка й зареготався.
— Розібрав? Ну, так біжи… Твої три карбованці й півкварти. Та швидко! Підожди, підожди. А Остапові скажи, щоб теж до мене не підходив, а прямо йшов до хлопців… Той уже зна, куди їх вести. Ну, гайда!
Прищуватий весело насунув картуз на лоба, штовхнув якогось дядька, крикнув «ану, мурло, з дороги!» і пропав серед натовпу.
«Нема Ілька, обманув, — майнула в Андрія думка. — Дурень… А! Може він у Мотрі? Он що! А я думаю… О, хвойда проклята?.. Тожто хотіла подумать… Та ні, навіщо б говорить, що піде за мене?.. Так он що! Ну, добре, добре!.. Це батька нема, так вона прямо в хаті обнімає… Якби знав, якби я догадався раніше, я б… Упустю ж таку рибку… Чи може плюнуть? Ні, нехай… не треба думать…
«От якби застать, тихенько підійти й накрить… Чи вони в горниці, чи в кухні — обідать варить!.. Ні, сьогодні неділя… А може вона пішла до церкви?.. Нуда, гм… Я думаю, що пішла до церкви… Гм… От не подумав! Той може тепер десь на роботі, когось уже облапошив, а я казюсь… Ще проґавлю цього діда. Чи не проґавив?.. Ні, ще стоять; давав дев'яносто один… карбованців із сотню має. Ще чого доброго купить воли… А тут ще чи найде того Остапа… Нуда, мабуть до церкви, хм… так я й знав… Нуда — неділя… хм…»
Біля Андрія зупинилась купка людей. Посередині, то прискакуючи до молодого парубка, то одскакуючи,
