котить, а люди пхають їй у пащу й не встигають нагодувати її. З радісним ревом хапає вона сніп за снопом, трощить його залізними зубами своїми і знову голодно й жалібно реве та гуде. На встигнуть п'ятнадцятеро засмалених, запорошених, живих істот вигребти з-під неї, як треба знову пхати їй у пащу, бо сердито гуде вже і клаца порожнім барабаном. Не вспіють усунути снопа, як уже летить полова й солома здіймається горою під соломотрясом. І п'ятнадцятеро прислужників, гукаючи, поспішаючи, одкидають, розмазують нашвидку піт на лиці, і знов підхоплююють з-під неї, і знов одкидають до хлопчиків. А ці теж не дрімають: зачепивши купу волоком, тягнуть до великих, жовтих ожередів, на яких видно тільки брилі дядьків та довгі вила. Робота кипить.
А машина гуде й наче аж ревне радісно, як попаде зразу добрий шматок. У таких випадках машиніст Арсентій Трохимович звичайно сердиться й щось кричить до барабанщиків; але ті ніби не дочувають. І цілісінький день годують і підбирають з-під неї. Віз під'їжджає за возом, горба за горбою. Вже позвозили з Розкопаного яру, вже почали з Чортової пасіки, а звірюка все реве й голодно клаца своїми колесами, пасами, соломотрясами.
А сонце пече. Піт уже не витирають і він вільними шляхами розходиться по запорошених обличчях, вибираючи, де менше пороху.
Молодий економ, пан Ґудзінський, або, як звуть його селяни, Ґудзик, ходить злий і темний, як хмара. Він то підійде до паровика, ніби байдуже подивиться на дорогу, що йде до села, то знов вертається назад злий і похмурий. На ньому черкасиновий, стальової масти піждачок, високі ковнірчики з червоною краваткою і риженькі штанці в чоботи. На голові ярусний синій картуз із ремінцем, на руці довгий, зложений удвоє нагай.
