раптом спитав він і, хутко повернувшись, вийняв з-під голови пляшку.
— Давайте! — махнув рукою Трохим. Дід поспішно одіткнув пляшку, для чогось побовтав її, так що там аж піна піднялась, і подав Трохимові. Той узяв, мовчки хитнув йому головою, перехилив у рот і застиг. Потім вернув дідові, втерся і почекавши, поки Юхим «булькав», промовив:
— Ну, прощайте, діду! Треба до вечора хоч до Горбачів дійти…
Дід подав йому руку, потрусив Трохимову, подивившись нащось у лице тому, зідхнув і випустив її. Трохим ніяково й похмуро всміхнувся, кивнув ще раз головою й поволі пішов до дверей. На лаві коло мисника сиділа Маринка біля макітри з картоплею й пильно дивилась на нього. Проходячи повз неї, він глянув на її бліде, ще більш схудле личко, на якому тепер виднілося щось уперте й разом з тим сумне й жалке, і зупинився.
— Прощай, Маринко! — промовив він, кліпнувши на неї своїм непокійним поглядом і понуро всміхаючись. — Будь здорова…
— Ідете од нас? — тихо спитала вона. В голосі її чулось щось сумне, боязьке, жалке.
— Іду…
Маринка тільки подивилась на нього, не знаючи, що сказати, й почала м'яти дрижачими пальцями шкаралупину з картоплі.
Трохим узяв зручніше клунок під руку, глянув ще раз похмуро по хаті й, суворо, терпко якось кинувши «прощайте», вийшов із хати.
