І знов, як і вчора, прокинувся од чийогось шарпання.
— Діду!.. Встаньте! — турмосив його Трохим, що стояв біля нього з клунком під пахвою, в шапці й у свиті. Дід злякано сів і подивився на нього.
— Що?.. Га?.. Куди?.. За що?.. — хутко заговорив він, чухаючи себе в бороду й дивлячись по хаті, в якій уже смеркалося.
— Та нічого… То я… — усміхнувся Трохим. — Прощаться прийшов. Іду вже… Бувайте здорові!
Юхим потер лоба, ще раз озирнувся навкруги й подивився на нього.
— Ху!.. А мені снилось щось… Випив я… Шумить брат!..
— Я вже йду… Дали рощот… — муркнув Трохим знов.
— Уже? — обдивився на його клунок дід. — У дорогу значить?.. Х-м… Куди ж тепер?
Трохим злісно всміхнувся.
— «Куди»… — повів він плечима. — Звісно куди. До другої собаки… Мало їх?
— Та-ак… — хитнув головою дід. — То правда… Скоро й я піду… Загуляв, брат, «гряницю» перейшов… Спасибі панам… офиц… А що, Килина де? — раптом хутко спитав він.
Трохим пильно глянув на нього, потім усміхнувся й промовив:
— Нема вже й Килини… Взяла рощот… Пішла до тітки на село… Кажуть, хоче в город їхать…
— Та-ак… — схилив дід голову й застиг. Потім підвів її, подивився на Трохима, похитав головою й сказав:
— От так наш брат погибає… Знаєш, куди вона пішла?
— До охвицера? — бовкнув Трохим.
— До охвицера!.. Ех!.. Може вип'єш на дорогу? —
