— Однім словом, скажі єй так, — виймаючи з гаманця гроші й непомітно тикаючи їх у руки дідові. — Єслі хочєт, пусть єдєт прямо в город… Я єду сєгодня… Об'ясні всьо, как я тєбє говоріл… Главноє, нє забудь уліцу: Івановская уліца, № 14… Спросіть офіцера, поручіка Гаврільчука… Нє забудеш?
— Ні…
— Ну, вот… Єслі согласітся, пусть прієзжаєт, когда хочет, всегда пріму… с радостью, х-хе!.. Ну, а нє согласітся… Согласєн на всьо… А о том… ізвіняюсь… І так далєє… Там уже растолкуй єй… Понімаєш?
— Добре…
Коли дід прийшов у хату, там стояв страшенний гомін. Кричали, сварились, махали руками, блищали очима, лаялись, сміялись. Килина, дуже бліда, з посинілими губами, щось говорила Саньці, але та й слухати не хотіла й обстоювала своє. Не зважаючи ні на кого, Юхим підійшов до Килини, мовчки потяг її за руку й одійшов до дверей, хитнувши їй головою. Килина зараз же покинула Саньку й підійшла до нього.
— Що там? — спитала вона якось схвильовано й ніяково.
Юхим похмуро, насупивши брови, почав їй щось шепотіти. Дедалі він говорив, то більше лице Килини супилось та тісніше складались губи. Скінчивши, він глянув на неї і спитав:
— Ну?.. Як скажеш?
Килина повела плечима, криво всміхнулась і промовила:
— Не знаю…
— Подумаєш ще?
Вона тільки кривіше всміхнулась. Дід постояв ще трохи задумливо, потім глибоко зідхнув, промовив тільки «Ех-х!!» і підійшов до полу. Насунувши на голову шапку, нап'явши й підперезавши мотузком
