Трохим хрипким голосом. — А що я не послухався, так за це мені рощот дайте… А не дасте… так… — (він забігав очима по хаті й криво, дико посміхнувся) — так я вже… Я вам не Андрій… Грабувать себе не дам…
Він зупинив свій фосфоричний погляд на офіцерові, що з якимсь дивуванням придивлявся до нього, і знов забігав по хаті, кривлячи губи в усмішку. Офіцер ще подивився пильно на нього, потім звернувся до вчителя і, здвигнувши плечима, промовив:
— Ето, дєйствітєльно, разбойнік какой то… Просто звєрь!.. Ви посмотрітє, как у нєго глаза горят… как у кошкі вєчером… Етот і ножом нє задумаєтся пирнуть…
— Да-да! Я тоже вам хотєл сказать, — стараючись не показувати виду, що говорить про Трохима, хутко й упівголоса заговорив панок. — Ужасная фізіономія… Я вам совєтовал би дать єму расчот… І… бог с нім!..
— Д-да-а!.. — усміхнувся офіцер. — «Малахольник» настоящій… Хорошо! Получіш сєгодня расчот! — холодно, зневажливо, мов не бажаючи заводитися з ним, кинув він до Трохима і, повернувшись, пішов із хати. За ним поспішно побіг панок, а за ними Халабуда. Але, не дійшовши до порога, панич ніби згадав щось і, повернувшись назад, найшов очима діда й, хитнувши йому головою, сказав:
— Іді-ка сюди, Юхим!..
Юхим, не поспішаючи, рушив за ним. Вийшовши з хати й пустивши вперед панка й Халабуду, офіцер зупинився і, взявши Юхима за лацкан піджака, почав йому говорити пор Килину. Говорив він із тою ж ніяковістю й смішком, що й учора, тільки сьогодні бажання ще більше дзвеніло йому в голосі. Юхим слухав мовчки, нахиливши лису, непокриту голову й іноді хитав головою.
