Андрій хотів щось говорити, але, глянувши на офіцера, хапливо нахилився і тремтячими руками почав скидать у скриньку розкидані речі. Замкнувши скриньку, він скоса подивився на «панича», який не зводив з нього очей, і підійшов до полу. Склавши в купу кожух, піджак, ще деякі речі, він хапаючись натяг свитку, так-сяк підперезався, схопив під одну пахву скриньку, а під другу клунок і, не дивлячись ні на кого, мовчки, червоний, переляканий, пішов із хати. Всі провели його очима й зараз же перевели погляд на панів.
— Мер-р-рзавци! — промовив крізь зуби офіцер, повертаючись, щоб виходити; але Халабуда крекнув, переступив з ноги на ногу і, пустивши руки «по швам», зупинив його.
— Ваше благородіє!
Їхнє благородіє озирнулось.
— Ну?
— Тут, ваше благородіє, знаходиться один болєзнєний человєк… которий, без сомнєнія, заслабєл… і той… неспособний работать… Так ви свелєлі, щоб його одправить у волость… Он той самий, которий лежить на полу.
— Ну?
— Так я хотєл одослать ще вчерась. А они (він показав головою до робітників, які переглянулись і похмурились ще дужче)… не зхотєлі.
— Как ето нє «зхотєлі?» — гордо спитав офіцер. — Просіть їх нужно, что-лі?
— Так точно, без сомнєнія!.. І я думал так… Так тот… которий тількищо пошол, що украл миндаль, той хотєл везти… А тепер нема кому, потому они всє не слушають… Особенно той, ваше благородіє, которий рябой… Тот усіх без сомнєнія бунтуєт… повсігда… Вредний такой… Настоящий, ваше благородіє, малахольник…
