— Не стоїть благодарності за такиї малості!
— Ну, как же нє стоїт? — радісно-збентежено пробурмотів той, звертаючись до Олександра й любовно дивлячись на хрест, який той з усмішкою повертав у пальцях.
— Удівітєльно!.. Правда?
— Д-да… — протягнув, нарешті, офіцер і, зробивши раптом серйозне й грізне лице, повернувся до всіх і строго спитав:
— Чей ето сундук?
Всі зразу подивились на Андрія, який, як тільки з його сорочки випала «миндаль», здивовано-перелякано підняв брови і страшенно почервонів увесь. Поки ж роздивлялись на хрест, він прудко бігав по всіх очима, наче питаючись, як це воно могло статись так, що вкрадена «миндаль» опинилась у нього в скринці; але всі мовчки і також здивовано дивились одно на одного й ніхто навіть не рушився на своєму місці. Андрій глянув на Юхима, той здивовано стиснув до нього плечима; глянув на Трохима, той тільки похмуро-радісно всміхнувся до нього; глянув на Килину й ще дужче почервонів увесь — вона, бліда вся, як стіна, з широкими очима, пильно дивилась на нього. Але зачувши питання офіцера, він прокашлявся і запинаючись сказав:
— Це мій… сундук. Тільки я не брав ції «миндалі»… Я й не знаю, як вона… Це хтось підкинув мені…
— Да? — іронічно-холодно промовив Олександер. — Странно! Кто то, значіт, спеціально крал для того, чтоби подкінуть тєбє? Удівітєльно!.. Но… Довольно… Кто тєбє дал етот… ету медаль?
— Мені ніхто не давав… Я не знаю… Їй-богу, не знаю… От вам хрест святий, що й не знав, що вона у мене в скринці… — з одчаєм скрикнув Андрій і аж перехристився до образів. Верхня, піднята губа
