а хочеш, щоб я тебе брав… Як… як же це буде так?
— Ну? — сурово кинула Килина.
— Ну, та й… що ж це… З татом я говорив, вони схиляються, щоб і тепер… Тільки хотять ще трохи обдивитись… А що тільки було вдома!.. Мати мало не билися з татом. Брат хотів мене вигнать… Я аж за ніж ухопився…
— Невже? — тихо спитала Килина і, ніжно поклавши йому на плече руку, м'яко притягнула до себе; але Андрій поволі визволився і тремтячим голосом заговорив далі:
— А потім я став собі думати, навіщо оце все? Вона все одно не любить мене, при всіх сміється, глузує з мене… Ти ж мене не любиш? Не любиш, правда?
Килина помовчала трохи, потім озирнулась, прислухалась і, подумавши, заговорила:
— Ти знов про це… Ну, скажу тобі й тепер: не люблю… Підожди! Ну, не люблю… А чому не люблю? Тому, що не вірю тобі… нікому не вірю. Хіба я знаю, чи ти справді любиш мене, чи тільки так… хочеш погулять з… голодрабкою… Підожди, дай договорити!.. Що правда, то правда… От і не люблю через це… Не можу прямо… Хотіла б, може, і сама, так не можу… Як подумаю собі тільки, що обманити думаєш, так така злість бере, що… Яке ж уже тут кохання?.. Просто не можу… як другі дівчата там; хоч і не дивиться на неї, а вона все таки аж упадає за ним… А я не можу так… Не любиш? І не треба. У мене таке серце — як бачу, що хтось до мене з щирим серцем, так я до його вдвоє; ну, вже коли й бачу, що злом дихає, так і я не кохатиму… А ти… Я не знаю… Ти мене любиш не для мене, а для себе… А такої любови багато знайти можна… Ну, і сама вже не можу… От тобі й уся правда… Хочеш — бери, хочеш
