нявши кожного і схиляючи то до одного на плече своє зашаріле, гаряче лице, з сонними, млявими очима й вогкими губами, то до другого. Вони всі троє похитувались з боку на бік і хриплими, розбитими голосами співали:
На йоо-м пам'яни-ик чи-и-жо-о-олий.
Дев я-а-носто-о сє-ем пудо-о-ов,
Дев'я-а-но-сто-о сєм пудо-о-ов…
Коли Андрій, вернувшись із села, ввійшов у хату, всі вже спали: дід Юхим, схилившись на стіл, Софійка, обнявшись із Грицем, далі біля столу; Кіндрат на лаві, звісивши ноги й поклавши голову на руки. Гас у лямпочці вигорів і вона ледве-ледве блимала й чаділа нагорілим копотом. У хаті смерділо горілкою, людським диханням, потом, гасом. Було душно і важко дихати.
Андрій тихо підійшов до лежанки й зупинився біля Килини. Вона дихала рівно й спокійно. Постоявши трохи, він несміло торкнув за плече і злегка похитав її. Килина вмить заворушилась, підвела трохи голову і, помітивши якусь постать біля себе, суворо спитала:
— Ну, чого?
— Це я… Андрій, — прошепотів він.
Килина придивилась ближче і, підвівшись, сперлась на лікоть. Потім озирнулась навкруги, прислухалась і тихо спитала:
— Чого так пізно? Ну, що?
Андрій не зразу одмовив. Наче збираючись із думками, він нахилив трохи голову, потер лоба й тихо почав:
— Бач, Килино, я все думав тепер… Туди йшов та думав і назад… Ти зовсім мене не любиш,