— А ти що таке? Пан великий? — зачулось від Андрія, але голос його, хоча й гучав задирливо, виявляв не то страх, не то ніяковість.
— Покинь його! — похмуро промовила Килина до Трохима. — Не чіпай.
Трохим наче не чув, навіть не подивився на неї, не спускаючи з Андрія очей, звісивши якось рівно руки по стану, він ішов просто до полу все більше й більше нахиляючися вперед, мов збираючись раптом стрибнути і впитись тому зубами в груди. Умить Килина хутко зайшла поперед його, стала перед самим його лицем і, беручи його за руки трохи вище ліктя, м'яко промовила:
— Не треба, Трохиме… Сядь… Хай собі…
— Пусти! — скидаючи її руки, хрипів він і хотів поминути її, але вона знов переступила йому дорогу і ще м'якше сказала:
— Ну, я просю тебе, Трохиме… Зроби для мене… Покинь… Іди вечеряй… Ну, зроби ж хоч раз, коли тебе просять…
Трохим умить мовчки круто повернувся, підійшов до столу, заліз на своє місце і, не дивлячись ні на кого, похмуро почав їсти. Юхим тільки зиркнув на нього і знову звернув всю свою увагу на кандьор. Усі легше зідхнули. А Килина підійшла до Андрія, щось сказала йому й пішла з хати. Андрій схопив свиту, шапку й пояс і собі пішов за нею.
Вернулась Килина сама. Вона ніби заспокоїлась і не сміялась тим нервовим, чудним сміхом, а навпаки, ступала дуже спокійно, м'яко, тільки брови були насуплені якось твердо, суворо-рішуче, наче вона щось постановила й тільки чекає тепер, що буде далі. На вважаючи на жарти товаришів з приводу балачки з Андрієм, вона спокійно одмовилась від горілки, яку підніс їй Гриць, і тільки підсіла до кандьору. Поївши трохи, вона поклала ложку, встала,
