— А що, держитѐ? — ледве всміхаючись, кидає він до хазяїна конячки.
— Держу.
— А поснідали добре?
— До обіду не далеко.
— Ну, то… зверху додам два.
— Ні, буде холодно. Коняка добра… молода.
Дядько підходить ближче, мовчки підніма голову вороненькій, розтуляє рота й дивиться в зуби.
— Та що там? — всміхається хазяїн. — Хоч дивіться, хоч ні, а більше п'яти не дасте.
Дядько, не відповідаючи, обходить навкруги і наче твердо обміркувавши, рішає:
— Ну, то отак… Держіть руку…Двадцять п'ять і (б'є з повагом), кришка!
— Ні, — хова руку хазяїн, — як не три, то й не тратьте, куме, сили.
— То так таки й три?
— Та так.
— Ну, а так, щоб продать?
— Щоб продать? — замислюється хазяїн. — Так, щоб продать, то от що: двадцять вісім і беріть. Хай уже…
— А як по-божому?
— Та що ви, дядьку, торгуєтесь? — вмішується один з купки в широченному брилі, звеселим, лукавим поглядом. — Криця, не лошиця: бідить — дрижить, упаде — лежить. Сестра її в Києві з гори бігає.
У купці посміхаються, дядько поважно обдивляється, хазяїн пильнує його.
— Ну, двадцять шість… Держіть руку!
— Двадцять вісім!
— Двадцять шість!
— Двадцять вісім!
— Ще й цибулю на хвіст, — додає бриль.
— Ну, то щоб не по-вашому і не по-моєму — держіть руку… Держіть. Двадцять сім!
