— Чого тобі? — холодно озирнула вона його з ніг до голови.
— Йди, я тобі щось скажу… Ти ж не дослухала…
— Після жнив скажеш! — сухо, терпко кинула вона й одвернулась. Андрій густо почервонів, але як стояв, так і застиг, дивлячись їй у спину. Потім хутко повернувся, одійшов до полу й мовчки сів на нього.
— Ха-ха-ха! — зареготався Трохим, зазираючи повз Килину до Андрія. — Що? Опікся, небораче? Постуди трошки, смачніше буде!.. Ха-ха-ха!..
— А тобі чого?.. Вовк!.. — гнівно глянула на нього Килина. — Жери он там!
Андрій голосно, гидко вилаяв його на всю хату. Трохим зразу перестав сміятись.
— Що-о? — в один мент посинівши і дико блиснувши очима, прошепотів він. — Ти будеш лаяться?!
І тихо, поволі підвівшись, зігнувшись, випнувши вперед голову, як той звір, що збирається кинутись на ворога, він устав і почав вилазити з-за столу. Як і в той раз, коли він гриз шию Рухлі, на висках йому повипинались жили, з носа виходило важке, часте сопіння, губи побіліли, а в очах бігало щось фосфоричне й страшне. Усі затурбувались. Кіндрат зробився серйозним і пильно дивився на нього. Гриць і собі чогось устав, Петрик одсунувся від столу й одійшов до полу, мовляв, «моя хата з краю»; навіть Савка поклав ложку і разом з дівчатами злякано дивився то на Андрія, то на Трохима. Тільки дід Юхим наче нічого не бачив і не чув: уперто-похмуро носив собі ложку од миски до рота й тільки голосно сопів носом. Темна постать Андрія з ледве видним обличчям не ворушилась на полу.
— Ти ще будеш тут лаятись? — тихо, з свистом якимсь прошипів знову Трохим, вилазячи з-за столу й поволі підходячи до полу.
