переказуєте… через діда, що… візьмете мене з собою, коли… я… ну, коли я… стану… вашою… полюбовницею… Так?
— Ну, так… Ах, остав ти ето… — простягнув він з мукою руки до неї, але вона одступила ще на ступінь і ще холодніше, ще суворіше провадила далі:
— Казали, що дасте кватирю і… все… Так?
Він трохи розумніше й здивовано подивився на неї.
— Так?
— Ну-ну… та-ак… Ето всьо?
— Ні… Підождіть…
Лице її дедалі ставало холоднішим, якимсь напружено-рішучим. Губи складались якось терпко, твердо, лице знову стало бліде, аж жовте, але це надало їй ніби ще більшої краси.
— Ви говорите «так»?.. Так от же що!.. — Вона на хвилину зупинилась, мов не маючи сили далі говорити, але вмить почервоніла знову вся і, рішуче, вперто зупинивши на ньому погляд, заговорила: — Так слухайте… Ви кажете, що любите мене… Я цьому не вірю… І сама вас не люблю… А ви хочете мене за полюбовницю взяти… Так? Ну, так от що: візьмете мене в город, дасте мені кватирю… — вона на мент зупинилась, — дасте мені в руки 300 карбованців. Чуєте? — і тоді… тоді я вас слухатимусь… От… усе. Хочете, то…
Видно було, що їй було безмірно тяжко; вона нервово давила собі одною рукою пальці другої руки, очі її ніяково ходили по кімнаті, груди важко й нервово здіймались, сама стала знов мертво-блідою. Зупинившись, вона подивилась йому в лице, яке стало теж спокійніше й дуже здивоване, і не знаючи, що далі говорити, з мукою почала ще дужче давити пальці.
— Х-м… Так вот ти какая!.. — насмішкувато промовив, нарешті, офіцер, цікаво дивлячись на неї: — Я і нє знал… Думал в самом дєлє… нєвінная… А ти
